Авторизація | Реєстрація

Андрій Донець: «Кваліфікованому футболісту агент не потрібен!»

  • 19.11.2013 17:44
  • 0
  • 2312

32-річний досвідчений захисник Андрій Донець всього кілька місяців тому одягнув футболку тернопільської «Ниви». За цей короткий час він уже стиг стати своїм, як серед партнерів по команді, так і серед тернопільських вболівальників.Саме з цим футболістом-інтелектуалом, як багато хто називає Донця, сьогодні знайомимо шанувальників футболу.

«Навчання для мене було на першому місці»

– Народився я у Волочиську, - почав розмову Андрій донець. – Батьки спортом не займалися, хоча ставилися до нього позитивно. Тато працював водієм автобуса, мати – очолювала районний РАЦС.

– У скільки років пішов у спортивну секцію і чи це одразу був футбол?

– Так. Пригадую, це сталося в першому класі, мав я тоді 7 років. Друзі, з якими я товаришував з дитячого садка, пішли записуватися на футбол, разом з ними і я. Починав займатися з відомим тернопільській публіці воротарем Романом Гуріним, котрий довгі роки захищав кольори місцевої «Ниви», а нині - виступає за криворізький «Гірник».

– Хто навчав азам футболу?

– У дитячі роки було три тренери, які працювали зі мною. Це - Микола Сергійович Ліщук, Володимир Володимирович Пастух та Валентин Григорович Окаманюк. Тренувався у Волочиській ДЮСШ. Спершу була юнацька команда «Стріла», а згодом - «Збруч», яка виступала по юнаках в першості Хмельницької області.

– Як розпочався твій шлях у дорослому футболі?

– Тоді у Волочиську дорослої команди не було. З 10 класу став грати за команду «Нива-Текстильник» (Дунаївці), яка тоді виступала, як за першість Хмельниччини, так і на чемпіонаті України серед аматорів. Спершу було складно, бо, як і в більшості футболістів, доволі не простим був перехід від юнацького до дорослого футболу. Дитячий футбол відрізнявся від дорослого тим, що по дітях ти міг показати свою індивідуальність, пововтузитися з м’ячем, обіграти кількох суперників, а в дорослому колективі грають здебільшого у команду гру. У «Ниві-Текстильник» я був наймолодшим і мені потрібен був час на переосмислення дій на футбольному полі.

– Чи не стояла перед тобою дилема: навчання або футбол?

– На той час мій батько помер, мати сама займалася вихованням дітей. На державну форму навчання було складно поступити, а грошей на платну форму в нашої сім’ї не було. Не без труднощів, але мені вдалося вступити в Кам’янець-Подільський педагогічний університет, де я мав намір отримати фах вчителя фізкультури. Рік провчився, при цьому продовжував грати футбол за команду з Дунаївців. Влітку, по закінченню I-го курсу, отримав запрошення від чернівецької «Буковини». Очевидно, тренерам чернівецької команди сподобалася моя гра під час чемпіонату України серед студентів за університет. Пройшов з командою повноцінні збори, тренерів влаштовувала моя гра, але виникла одна проблема – з навчанням. Представники «Буковини» готові були підписати зі мною контракт, але вимагали, щоб питання з навчанням я вирішив сам. Я зрозумів, що в університеті мене не погодяться перевести на індивідуальний графік, тому прийняв рішення залишитися в інституті і далі грати на аматорському рівні. Тоді навчання для мене було на першому місці, адже витратив дуже багато сил, щоб вступити у вуз.

З чемпіонату Хмельниччини до… «Карпат»

– Але доля так розпорядилася, що ти того ж літа став гравцем «Карпат»?

– За п’ять днів до початку навчання отримав запрошення від львівських «Карпат». Всього два дні потренувався з командою і мені одразу запропонували підписати контракт. Я погодився, бо служба ФК «Карпати» оперативно, за три дні, вирішила мої проблеми з навчання. Я забрав документи з Кам’янець-Подільського університету і одразу подав у Львівський інститут фізичної культури. І вже 1 вересня почав навчання у новому вузі.

– Адаптація в структурі «Карпат» була не простою…

– Спершу було дуже важко, адже в мене не було тієї школи, як в інших футболістів, які, скажімо, пройшли спортивні інтернати, спецкласи тощо. Звичайно, мої дитячі тренери все, що могли і вміли, мені дали, але чогось таки не вистачало. Зокрема, мені було складно в тактичному плані, адже футбол потрібно розуміти, а не лише бігати по футбольному полі. На початках мої однолітки мене в цьому плані переважали, але я швидко навчався, і невдовзі їм ні в чому не поступався. Пройшов практично всі команди структури ФК «Карпати» – «Карпати»,  «Карпати-2», «Галичина-Карпати». Перший контракт з львів’янами підписав на 5 років, згодом продовжив його ще на рік.

– Чи можна вважати, що ти був гравцем основного складу «Карпат»?

– Я б так не сказав. У ті роки було по-різному. Скажімо, спершу півроку мав міцне місце в основі, потім – був серед запасних. У команді постійно змінювалися тренери, відповідно тасувалися склади. Тоді було дуже складно пробитися до першої команди власним вихованцям. В одному матчі ти міг зіграти добре, а в наступному – ти вже чомусь не грав. Натомість на поле виходили запрошені з інших країн футболісти, які далеко не завжди демонстрували якісну гру.

Пригадую, перший матч за основний склад «Карпат» провів у 2000 році. Було це у Маріуполі, де львів’яни грали проти «Металурга». Тоді я вийшов на заміну наприкінці матчу. Загалом за основу «Карпат» зіграв у вищій лізі близько 40 матчів, значно більше, понад 100, провів у першій лізі, виступаючи за «Карпати-2».

– Хто з львівських тренерів дав тобі, як гравцю, найбільше?

– Я зі всіма тренерами знаходив спільну мову. Що від мене вимагали наставники, те я намагався сумлінно виконувати. Тому якогось одного тренера виокремлювати я б не став. Водночас, на мою думку, в «Карпатах» не все залежало від тренера. У значній мірі долю футболістів вирішував президент клубу Петро Димінський. Водночас, зауважу, що наприкінці моєї львівської кар’єри в мене було певне непорозуміння з Юрієм Дячуком-Ставицьким і я, не догравши півроку свого нового контракту з ФК «Карпати», перейшов до луцької «Волині».

«Якщо ти не будеш у мене грати, то не гратимеш ніде!»

– Про «Волинь» Віталія Кварцяного ходять різні чутки. Чи важко було тобі працювати з цим неординарним наставником?

– «Волинь» – це була моя друга футбольна школа. Я виступав за лучан у той період, коли в їх складі було чимало кваліфікованих виконавців, збірники – Девіч, Папа, Круніч, Джудовіч, Сачко, Чеботарь, Бута. Поряд з цими гравцями Віталій Кварцяний одразу поставив мене в основний склад. Як вважаю, грав не погано, однак через певний час у мене відкрився рецидив старої травми. Тому не міг повноцінно тренуватися. Але у Віталія Кварцяного не може такого бути, він не розумів, що тебе щось болить, хоча у мене дійсно було запалення зв’язок у коліні. Тоді виникли непорозуміння і мене на півроку віддали в оренду…

– Ти вперше і поки востаннє грав за іноземний клуб…

– На правах оренди грав за команду першої румунської ліги «Петролул» (Плешт). У неї було завдання вийти в Прем’єр-лігу,  яке, на, жаль, виконати не вдалося, бо програла останній матч чемпіонату. Провів від дзвінка до дзвінка за «Петролул» 90% матчів і по завершенні угоди залишав Плешт. Однак практично одразу отримав запрошення з іншого румунського клубу, вже Прем’єр-ліги – «УТА» з міста Арад, яку тренував відомий футболіст Маріус Лекетуш. З новою командою я пройшов всі збори і вже мав підписувати повноцінний контракт. При цьому румуни мали намір викупити мене у «Волині», адже у Луцьку був ще на контракті.

– Але не так сталося. Андрій Донець повернувся до «Волині»…

- Тоді був під питанням виступ «Кривбаса» в Прем’єр-лізі.  «Волинь», яка по спортивному принципу понизилася в класі, мали залишати в еліті українського футболу. За два дні до завершення зборів у Румунії до мене телефонує Кварцяний і говорить: «Андрій ти мені потрібен, повертайся в Луцьк, ми залишаємося в Прем’єр-лізі». Я пробував сперечатися, адже мав певні домовленості з Лекетушем, до того ж запропоновані в Румунії умови мене повністю влаштовували, на що Кварцяний відповів: «Якщо ти не будеш у мене грати, то не гратимеш ніде!». У мене не було виходу, я зібрав речі і поїхав до Луцька. По дорозі дізнався, що «Волинь» таки залишили в першій лізі, але і за таких умов Кварцяний мене вже нікуди не відпустив. Так один сезон я відіграв за «Волинь», після чого мій контракт викупило ужгородське «Закарпаття», яке вибороло того чемпіонату путівку до Прем’єр-ліги. В даному випадку Віталій Кварцяний, незважаючи на те, що в мене ще півроку був контракт з ФК «Волинь», віднісся з розумінням, бо знав, що я дуже хочу грати в вищій лізі.

«Закарпаття» – «Таврія» – «Чорноморець» – «Буковина» транзит

– У «Закарпатті» ти довго не затримався…

– У першому ужгородському сезоні відіграв майже усі матчі, хоча атмосфера в колективі мені, відверто кажучи, не подобалася. Доречно тоді мене викупила «Таврія», яку очолював нинішній наставник збірної України Михайло Фоменко. Незадовго Фоменко пішов з команди, натомість прийшов Пучков. І як кажуть, нова мітла мете по-новому. Він не бачив мене в основному складі, хоча спершу я мав стабільну ігрову практику, а потім, незрозуміло чому, той перестав мене ставити… Так, через рік я знову потрапив до «Закарпаття», щоправда, вже на правах оренди. Півроку провів в Ужгороді, після чого на короткий період повернувся до Сімферополя. По завершенні контракту з кримчанами отримав пропозицію від одеського «Чорноморця». Команда тоді тільки-но вийшла до Прем’єр-ліги. Рік відіграв за одеситів, мав довіру Романа Григорчука і місце в основі, але так тривало не довго. Маючи ще рік контрактних зобов’язань перед «Чорноморцем», перебрався до чернівецької «Буковини». Я не така людина, що, коли тренер не бачить у мені гравця основи, буду просто сидіти на лавці запасних і отримувати гроші…

– Перехід до «Буковина» став для тебе пониженням у класі…

– До певної міри так, але і в першій лізі є чимало команд добротного рівня. Плюс мав вже 31 рік. У нас в Україні вважається, якщо тобі вже за 30-ть,  то такому гравцю дуже складно зачепитися за команду вищої ліги. Хіба, ти маєш «свого» тренера, з яким працюєш вже довгий термін. Хоча, дивлячись на чемпіонати ТОП-країн, там 30 років – це період розквіту футболіста. Ті ж Мальдіні чи Неста грали на високому рівні в серії «А» до 40 років. Тому після всіх цих нюансів пристав на пропозицію «Буковини». Там підібрався хороший колектив. На перший погляд все було добре. Чернівчани минулий чемпіонат завершили на 4-ому місці і, несподівано, на початку нинішнього сезону від команди відмовився спонсор. Спершу покинув команду головний тренер Вадим Заєць, котрий мене запрошував до Чернівців, а згодом залишив команду і я, як і ще багато футболістів. У той час у Чернівцях стояло питання про зняття «Буковини» з чемпіонату, тому я змушений був шукати собі нову команду.

«В найближчий час «Нива» підніметься на вищі позиції»

– І ти прийняв запрошення тернопільської «Ниви».

– Отримав і одразу прийняв. Адже з тренерами «Ниви» давно знайомий ще по спільній роботі в львівських «Карпатах». До того ж з Яворським та Дунцем постійно підтримував контакти навіть виступаючи в інших командах. А ще, Михайло Дунець мешкає в Хмельницькому, відповідно, буваючи вдома, часто з ним пересікався.  Та й мені від Тернополя до рідного Волочинська рукою подати (40 км)…

– Фінансові і інші умови в Тернополі та Чернівцях помітно різняться?

– Заробітна плата приблизно та ж сама, не особливо кращі і умови для підготовки до ігор. У Чернівцях теж не було тренувального поля, а проводили заняття здебільшого на полі схожому на гаївське, де нині тренується «Нива».

– У «Ниві» тебе одразу прийняли за «свого». Чи було складно влитися в новий колектив?

– Мені не потрібен був час на акліматизацію і ознайомлення з партнерами по команді, адже з багатьма вже мав можливість грати в одній команді: з Баранцями, Кікотем, Ільківим та Романюком – в «Карпатах», з Товкацьким – у «Волині» та «Карпатах». До того ж, досвід в цьому плані допомагає. ….

– Андрію, у «Ниві» ти найстарший, однак, переглянувши статистику виступів, бачиш, що Донець відіграв усі матчі, як і в чемпіонаті, так і в кубку без замін. Чи вистачає сил?

– Я міг би в день зіграти і два матчі. Слава Богу, на здоров’я не жаліюся. Тим більше, що до власного здоров’я відношуся серйозно, адже, якщо в такому віці не будеш за собою слідкувати, то не зможеш грати на високому рівні. Я ще хочу довго грати, хоча б, як Мальдіні (сміється – авт.).

– Знову ж таки, повертаючись до статистики. За виступи в «Ниві» у Андрія Донця ще не було жодного попередження. За рахунок чого граєш коректно, адже оборонці, зазвичай, «хапають» чимало жовтих карток?

– У мене завжди було мало карток, хоча, до прикладу, якщо в першому таймі мав попередження, то в другому – бувало вилучався. Тут все залежить від суддівства. В деяких моментах арбітр може показати картку в епізоді, коли її і близько не було і навпаки… Тут не останню роль відіграє фарт. До того ж, я така людина, яка не буде завдавати удару супернику свідомо, адже добре розумію, що ми їмо з однієї тарілки, у всіх є сім’ї, діти і, коли футболіст «вилітає» на певний період з гри, не отримує тієї ж платні.

– Незабаром «Ниві» грати пропущений матч з «Буковиною». Для тебе він буде принциповим, зважаючи, що ще недавно захищав кольори чернівецької команди?

– Для мене це буде звичайний матч. Я виходжу на кожен поєдинок і прагну здобути перемогу. Так і буде цього разу. Я багато команд змінив, тому якби кожен поєдинок зі старою командою вважав принциповим, то не було б інших. У Чернівцях потрібно спокійно виходити на футбольне поле і здобувати очки.

– Відігравши вже кілька місяців за «Ниву», не жалієш, що погодився виступати за Тернопіль?

– Чому маю жаліти? У Тернополі зібралася хороша, дружня команда. Вважаю, те місце, яке нині має команда, не заслужене. Сподіваюся в найближчий час ми піднімемося на вищі позиції, а саме - в середину турнірної таблиці, а може й вище.

– Андрію, ти з ФК «Нива» підписав контракт  на один рік. Чи є бажання залишитися в Тернополі на довше? 

– Якщо все буде нормально з фінансової сторони. Для мене цей фактор важливий, адже утримую сім’ю, в якій є троє неповнолітніх дітей. На сьогодні з виплатою зароблених грошей є певні затримки і цього ніхто не приховує, але потихеньку керівництво клубу розраховується…

– А як тобі Тернопіль, вболівальники «Ниви»?

– Стадіон у Тернополі дуже красивий, та самі вболівальники вміють у Тернополі підтримувати свою команду. Чого не скажеш про футбольний газон. Для футболістів хотілося б, щоб він був кращим. На ньому грають дві команди і газон просто не встигає відновитися. 

«Після активних виступів, хотів би спробувати себе на тренерській ниві»

– Вище ти говорив, що для футболіста, особливо після 30-ти, треба мати «свого» тренера. А наскільки важливим для гравця наявність агента?     

– У мене свого часу були агенти, але попрацювавши з ними, можу стверджувати, що з них одиниці порядні. Моя думка, якщо ти футболіст кваліфікований, якщо граєш на високому рівні, розумієш футбол, то тобі агент не потрібен! Тебе і так побачать скаути інших клубів і запросять.

– Андрію, ти завжди діяв в обороні?

– У більшості випадках грав на місці лівого чи правого оборонця («Чорноморець», «Таврія»), або ж центрального («Волинь», «Карпати») і ось тепер в «Ниві». Були поодинокі випадки, коли тренери ставили мене в півзахист, але це був вимушений крок через те, що хтось з гравців в середині поля отримував травму.

– Хоча основне завдання захисника не давати супернику вразити ворота твоєї команди, але, все ж таки, за кар’єру доводилося відзначатися забитими голами. Який з них був найціннішим і найкрасивішим?

– Найцінніший гол напевно забив «Металісту», коли виступав за «Таврію». Після подачі кутового, Руслан Платон пробив, воротар харків’ян відбив м’яча перед собою і я добив «шкіряного» у ворота. Тоді сімферопольська команда перемогла в гостях - 3:2. А найкрасивіший, на мій погляд, гол забив «Іллічівцю». Поклав м’яча в дальню «дев’ятку» воріт, які боронив Андрій Глущенко. Загалом голи забивав різні, більшість думає, що раз я захисник, то відзначався ударами головою. Це далеко не так. Приблизно однаково вражав ворота суперників, як ногою, так і головою.

– Чи пробував виконувати пенальті?

– Одного разу цю процедуру виконував. Під час поєдинку на кубок «Інтертото» «Таврії» проти французького «Рену», довелося пробивати післяматчеві пенальті. Мені не вдалося відзначитися. Ту серію наша команда програла. Після того випадку більше пенальті не пробивав, хоча, якщо буде потрібно, можу підійти і пробити. Більш, ніж упевнений, що мені вдасться відзначитися. Але коли в команді є штатні виконавці одинадцятиметрових, як от у «Ниві» Ігор Мельник, то немає змісту щось змінювати.

– У «Ниві» ти не пробиваєш штрафні удари. Чому?

– Дуже мало було штрафних ударів із позицій, з яких я міг би вдало пробити. Моя позиція – 20 метрів до воріт з лівої сторони. А загалом були випадки, коли я і прямими ударами зі штрафних відзначався.

– Андрію, ти кілька разів під час нашої бесіди згадував прізвище легендарного італійця Паоло Мальдіні. Це футболіст, гра якого тобі найбільше до вподоби?

– Я б так не сказав. Про нього я згадував у контексті того, що він у зрілому віці грав на високому рівні. Я не можу сказати, що в мене був кумир, на якого рівнявся. У різні періоди мені симпатизували ті, чи інші футболісти. Скажімо, в минулому сезоні дуже якісний футбол показував Давид Алаба з мюнхенської «Баварії». Можливо в нинішньому «вистрелить» хтось інший…

– Рано чи пізно футбольна кар’єра закінчиться. Ким бачиш себе у майбутньому?

– Думаю, з мене вийшов би не поганий футбольний тренер. При цьому, бачу себе не дитячим тренером, а наставником дорослої команди. У своїй кар’єрі гравця я намагаюся аналізувати роботу тренерів, з якими мені довелося попрацювати, веду щоденник їх тренувань, кращих напрацювань. Тому після активних виступів, хотів би спробувати себе на тренерській ниві. Але це буде не раніше, ніж через 4-5 років… 

 

БЛІЦ-ОПИТУАННЯ

– Розкажи коротко про свою сім’ю?

– Дружину звати Аліна, старша донька Ілона (12 р.), син Анатолій (6 р.) і моя маленька принцеса Анечка (2 р.).

– Чи відвідують вони футбольні матчі з твоєю участю?
– Анечка ще не була на стадіоні, а всі інші члени сім’ї неодноразово відвідували.  

– Сім’я їздила з тобою у ті міста, де довелося виступати, чи спілкувалися на відстані?

– У більшості випадків дружина і діти їздили зі мною. Лише, коли я переходив з Сімферополя до Ужгорода і назад, з дружиною вирішили, що для старшої доньки це буде важко, тому вона жила з бабусею у Волочиську.

– Як дружина ставилися до постійних переїздів?
– Хоча Аліна й знала, що доля футболіста пов’язана з постійними переїздами, спершу відчувала певний дискомфорт. Однак дуже вдячний Аліні, що вона завжди хоче бути зі мною, підтримує в складні хвилини, і коли добре, і коли погано, з розумінням ставилася до ситуацій, пов’язаних з життям футболіста.

– Де мешкає сім’я Донців?

– У мене є власні квартири і в Хмельницьку, і в рідному Волочиську.

– Чи хотів би, щоб син у майбутньому став футболістом?

– Я був би не проти, але Толик поки що не дуже хоче цього. Вдома у нього є багато м’ячів, велика дитяча кімната, де ми іноді граємо футбол. Але на даному етапі його розвитку, він був би швидше майстром з ремонту машин, бо полюбляє гратися іграшковими автомобілями, ремонтувати їх і все, що з цим пов’язано. Хоча, думаю, незабаром я віддам його у футбольну секцію. Якщо сподобається – буде займатися, ні – то трагедії з цього робити не буду.

 

БІОГРАФІЯ

Донець Андрій Анатолійович

Дата народження: 3 січня 1981 року

Місце народження: м. Волочиськ, Хмельницька обл.

Амплуа: захисник

Зріст: 187 см

Вага: 83 кг

Перші тренери: Микола Сергійович Ліщук, Володимир Володимирович Пастух, Валентин Григорович Окаманюк.

Виступав за команди: «Нива-Текстильник» (Дунаївці), «Карпати» (Львів), «Карпати-2» (Львів), «Галичина-Карпати» (Львів), «Волинь» (Луцьк), «Петролул» (Плешт, Румунія), «Говерла» (Ужгород), «Таврія» (Сімферополь), «Чорноморець» (Одеса), «Буковина» (Чернівці), «Нива» (Тернопіль).

У складі тернопільської «Ниви» дебютував 30 серпня 2013 року в домашньому матчі проти краматорського «Авангарду» (1:2). З тих пір зіграв без замін 9 матчів у чемпіонаті і один в кубку України. 


Коментарі

Коментарі відсутні


Додати коментар

Будь-ласка, зареєструйтесь для додавання коментарів