Авторизація | Реєстрація

Михайло Дунець: «У Тернополі звільнили, бо я хотів бути Лобановським»

  • 22.03.2013 17:19
  • 2
  • 3928

З ім'ям відомого українського тренера Михайла Михайловича Дунця тісно переплітається доля футбольної команди «Нива». П'ять разів він приходив до «Ниви» в якості тренера і п'ять разів у силу різних обставин йшов з команди. І ось, у липні 2012-го року Михайло Дунець знову на тренерському містку команди. Він фактично стояв біля витоків ще аматорської підгаєцької «Ниви», дебютував уже з бережанською «Нивою» у лізі майстрів, працював у вищій лізі з тернопільською «Нивою». Нині ж пан Михайло повернувся до Тернополя у якості старшого тренера команди, щоб вивести її на якісно новий рівень — з дна українського футболу до Першої ліги. Чи вдасться задумане втілити в життя — покаже час.

Володимир Онисько «засватав» Дунця у Підгайці

— Родом я з Хмельницького, — почав розповідь Михайло Михайлович. — Оскільки моїм вихованням займалася бабця, то самостійно записався у футбольну секцію. Вона з того раділа, адже район у нас був бандитським, відповідно, я отримав змогу зайнятися чимось корисним. Ази гри вивчав у юнацькій школі «Динамо». Пригадую, у 1968 році юні «динамівці» перемогли у зональному турнірі ЦР товариства «Динамо» і цілий місяць у Москві захищали честь України серед кращих «динамівських» команд СРСР. Програвши лише московським одноліткам та зігравши внічию з тбілісцями (2:2), юнаки з Хмельницького зайняли почесне третє місце.

— Як склалася кар'єра у дорослому футболі?

— У 17 років першою моєю дорослою командою став «Случ» з Красилова. Це перша команда на Хмельниччині, яка, граючи на першість області, повноцінно фінансувалася, а кожен її гравець був закріплений за певним підприємством, де власне і платили зарплату. У вісімнадцять з половиною років дебютував у команді майстрів «Двіна» (Вітебськ), у складі якої на позиції правого захисника провів чотири сезони. Потім виступав за клуб «Балтика» (Калінінград) й аматорську команду «Труд» з Шевченка. У віці 28 років закінчив кар'єру гравця у «Спартаку» з Семипалатинська.

— Чому в досить ранньому віці, у 28 років, Ви перейшли на тренерську роботу?

— На той час уже грав за аматорську команду, вік піджимав, а особливих перспектив пробитися у вищі ліги радянського футболу не було. Тому вирішив спробувати себе на тренерській ниві. І під час одного з повернень додому наставник хмельницького «Динамо» Володимир Онисько запропонував попрацювати в його штабі. Десь через рік Володимир Васильович зізнався, що йому запропонували очолити підгаєцьку «Ниву». Той сказав, що як члену партії, йому ніхто не дозволить перейти з команди майстрів у нікому не відомий аматорський колектив. Тим самим він порекомендував голові підгаєцького колгоспу Івану Потупі мене. Так я опинився у Підгайцях. 

— Молодий тренер «Ниви» Михайло Дунець в інтерв'ю газетярам перед фінальною пулькою КФК у Павлограді (1980 р.) небезпідставно заявляв, що команда їде за путівкою до ліги майстрів.

— Ми дуже старанно готувались до сезону і однією вершиною — кубком УРСР — вже оволоділи. До речі, на кубковому шляху «Нива» подолала кількох лідерів інших зон першості. Чому ж нам ще раз було не перемогти їх на шляху до звання чемпіона? Ми були на «голову» сильніші від інших учасників «пульки». Але в ті часи існувало негласне правило: у фінальних турнірах КФК путівку до другої ліги здобувають господарі змагань. Так було і в 1980 році в Павлограді, коли першим став місцевий «Колос», а підгаєцька «Нива» через упереджене суддівство задовольнилася «сріблом». А далі Потупа через якісь причини повідомив, що гравців треба віддати в інші команди. Я ж перейшов на роботу до Хмельницького.

«Не мав права ризикувати життям гравців!»

— Але довго поза «Нивою» не залишилися.

— Після розмов з другим секретарем Бережанського райкому партії Віктором Рибіним мене запросили вже у бережанську «Ниву». Тоді була складна розмова з Євгеном Камінським, котрий вивів команду з аматорської ліги. Все вирішилось на мою користь. Більше того, я поставив умову, щоб кільком гравцям, котрих я хотів бачити у «Ниві», надали житло в Тернополі, коли ті ще виступали за інші команди. Керівництво області і району умови виконало. Так я став до керма вже майстрівської «Ниви». Тоді вдалося завершити дебютний сезон у «золотій» серединці — з 26 команд бережанці опинилися на 13 місці. На наступний рік виник конфлікт. Мене і ще двох футболістів звинуватили у тому, що ми «здали» матч в Івано-Франківську (1:2) тому не потрапили до турніру за 1-12 місця. Начальник команди Володимир Аксьонов пішов у райком партії, розповівши свій погляд на ситуацію. Мене теж викликали. У поясненні я сказав, що в такі ігри не граю, та й не можу огульно звинувачувати футболістів, не маючи прямих доказів. Мені вказали на двері, оскільки я не став на бік партійного керівництва. Хоча вже на наступний рік, після наполягання першого секретаря обкому партії Анатолія Корнієнка, я повернувся у «Ниву». Як і в 1991 році...

— У прем'єрному сезоні вищої української ліги Вам так і не судилося стояти біля керма «Ниви».

— За шість днів до старту чемпіонату-92 президент ФК «Нива» повідомив мені, що з колективом працюватиме новий наставник. Повірте, було боляче, коли просто випхали з команди. Президент «Ниви» Володимир Аксьонов підвів під це базу — мовляв, ми не виконали завдання у буферній зоні чемпіонату СРСР 1991 року (4 місце — авт.). А не виконали тому, що я не виставив команду під постріли, які гриміли на Закавказзі. Ми поїхали туди, а там обстріли. Не мав я права ризикувати життям гравців! Відтак втратили шість очок. І до «Ниви» запросили Колтуна, який привіз із собою відомих гравців з Волгограда. Я розумів, що це тимчасовий візит, але мені не повірили, запропонували якусь незрозумілу посаду. Вирішив за краще залишити команду. Дуже переживав, навіть думав закінчувати з футболом. Майже рік залишився відірваним від активної тренерської роботи, аж поки не отримав запрошення з Рівного…

— Рання весна 1993-го. Ви очолили рівненський «Верес» і в першому ж матчі довелося зіграти проти фактично рідної «Ниви». Обидві команди були аутсайдерами вищої ліги, а тому двобій мав подвійне значення, адже, по суті, вирішувалась доля чотирьох очок.

— Підлив олії у вогонь ще й факт, що Яворський і Покидько свого часу захищали кольори «Ниви», а Дем'янчук та Лобас виступали у складі «Вереса». Тоді «весняний» футбол дався взнаки і команди розійшлися безгольовою нічиєю — 0:0. Загалом той сезон «Верес» хоча і завершив у зоні вильоту, але продемонстрував гідну гру.

— Того сезону в останньому туру стояло питання руба: або «Верес», бо «Нива» мають залишитися у вищій лізі. Все залежало, як «Верес» зіграє у Львові проти місцевих «Карпат».

— Той матч «Верес» програв (1:2). Я не знімаю провини з себе — десь, можливо, повівся неправильно, довірився надто. Та навіть за таких умов у Львові «Верес» не повинен був програвати. Не кажу вже про те, що господарі один м'яч забили з положення поза грою, а другий з допомогою руки. Свистунов міг одним ударом вирішити долю матчу, а відтак і останнього місця, на нашу користь. Тільки завдяки рішенню ФФУ про розширення вищої ліги «Верес» зберіг місце у класі найсильніших.

«Завжди на перший план ставив інтереси футболістів»

— Михайле Михайловичу, як Ви опинились у неблизькій для України Швеції?

— Всьому виною був один з багатьох міжнародних турнірів, що проводилися у великій кількості, коли я очолював «Ниву». Одного разу на турнір приїхали шведи і були в захопленні від виявленого їм прийому. Після цього ми стали добрими друзями з тренерським штабом команди. Регулярно обмінювались листами, телефонними дзвінками... І ось, як кажуть у казках, в один прекрасний вечір у мене вдома в Хмельницькому пролунав дзвінок. Один з моїх шведських приятелів сказав: «Майкл, у клуб третьої ліги " Юнселе" терміново потрібен досвідчений тренер. Ми рекомендували тебе. Прилітай. У нашому посольстві в Києві тобі оформлять візу на рік». Зрозуміло, мені було цікаво з середини подивитися на іноземний чемпіонат. Поїхав на рік, а повернувся лише через чотири. За два роки «підняв» «Юнселе» з п'ятої ліги у третю. А коли завершився і цей контракт, вирішив повернутися додому. Почерпнув для себе як тренера багато корисного, перш за все, як толерантно повинні будуватися відносини коуча з гравцями. Поліпшив свої знання з англійської мови, вивчив шведську, пізнав багато цінного в організації клубної роботи в не дуже заможних командах.

— Ваша тренерська доля нерозривно пов'язана з Ігорем Яворським. Спочатку Ви були його тренером у Підгацях, потім запросили до Тернополя з харківського «Металіста». А з плином часу Ігор Петрович відповів Вам взаємністю.

— Випадково чи ні, але в яких би командах не грав Яворський, при ньому мене ніколи не звільняли. На мою думку, я і Ігор Яворський доповнюємо один одного. Пригадую, спершу допоміг Яворському з клубом у Швеції, згодом Ігор Петрович в середині 90-х запросив мене до «Ниви» на посаду тренера-селекціонера, потім, працюючи в головній команді, дав рекомендацію керівництву ФК «Карпати» і так я очолив «Карпати-2». Ситуація повторилася 2012 року. Ігор Яворський очолив «Ниву» і запропонував мені посаду старшого тренера.

— Пане Михайле, а в чому полягають секрети Вашої роботи?

— З гравцями я вимогливий, жорсткий тільки на футбольному полі. У житті, в спілкуванні на побутовому, так би мовити, рівні я не підкреслюю, що я тренер. Адже завтра я можу ним і не бути. Навіщо псувати стосунки? Так можна в ізоляції опинитися. Та й в екстремальній ситуації кричати на футболіста безглуздо. Він щось зробив не так не тому, що захотів. Просто не вийшло. Або не вміє, не навчився. Отже, треба ще працювати. Це я зрозумів не відразу — життя навчило. Знаєте, чому перший раз у Тернополі мене звільнили (1986 рік — авт.)? Тому що я хотів бути Лобановським. Щоб гравці в мене двожильними були і на полі, і в житті. Але ж такого не буває. Інколи треба наполягати на своєму, а інколи й поступитися, коли це на користь справі.

— Доводилось чути, що Михайло Дунець — людина з характером.

— Я чув навіть інше — неприємна людина. Можливо, у когось виникали підстави так вважати. Певно, у декого з колег, з ким доводилося працювати. Насправді, я завжди на перший план ставив інтереси футболістів. Тренер, адміністратор, водій — ми не одержуємо травм на полі. А футболіст у будь-який момент ризикує зазнати перелому й опинитися поза грою. Взагалі ж кожен на своєму місці повинен робити свою справу…  

Віталій Попович

 Біографія

Михайло Михайлович Дунець
Народився
 3 листопада 1950 року.
Місце народження — м. Хмельницький.
Перші тренери — Є. Смирнов і Л. Зіберман.
Ігрове амплуа — захисник.

Вихованець футбольної школи хмельницького «Динамо».
Грав за команди: «Случ» Красилів, «Двіна» Вітебськ, Білорусія, «Балтика» Калінінград, Росія, «Труд» Шевченко, Казахстан, «Спартак»  Семипалатинськ, Казахстан.

Тренував команди: «Поділля» Хмельницький, «Колос» Павлоград, «Десна» Чернігів, «Зоря» Бєльци, «Кривбас» Кривий Ріг, «Верес» Рівне, «Чорноморець» Одеса, «Полісся» Житомир, «Юнселе АК» Швеція, «Карпати-2» Львів, «Олімпія» Бєльци, «Кримтеплиця» Молодіжне, «Комунальник» Луганськ. У 2001 році відкрив у Хмельницькому власну дитячу футбольну школу «Динамо».                

Тренерська кар'єра у «Ниві»

Сезон Команда Ліга Обов'язки
1980 «Нива» Підгайці аматорська тренер, головний тренер
1983 «Нива» Бережани друга ліга, СРСР головний тренер
1984 «Нива» Бережани друга ліга, СРСР головний тренер
1985 «Нива» Тернопіль друга ліга, СРСР головний тренер
1991 «Нива» Тернопіль друга ліга (буферна зона), СРСР головний тренер
1995/96 «Нива» Тернопіль вища ліга, Україна тренер-селекціонер
2012/13 «Нива» Тернопіль друга ліга, Україна старший тренер

Коментарі

  • 45

    Yurk0 22 March 2013, 22:38

    Останнім часом робота прес-служби команди приємно дивує.. Дякую за цікаве інтерв'ю!
  • 812

    Mag Adan 23 March 2013, 07:35

    Згоден на всі 100. Перфект!

Додати коментар

Будь-ласка, зареєструйтесь для додавання коментарів